Історія дружини Олександра #ТЕРИТОРІЯ_НЕСКОРЕНИХ
Війна скільки страху, горя, болю та розрухи в одному слові. В моє життя війна прийшла ще у 2016 році, на той час мій майбутній чоловік Олександр саме воював на сході України. Підписавши контракт на три роки добровольцем я пишалася ним кожен день. Та водночас кожен мій день був з неймовірними переживаннями. В 2017 році отримав медаль «Стояли на Смерть» в Авдіївці, де дали відсіч ворогу, утримавши наші території.
За цей час втратив багато багато побратимів – до сотні: серед них є і медики, і командири, всі ті, хто став не просто рідними по душі, а як справжня родина, де ти впевнений, що один одного прикриє собою. Саме більше радості було, коли після обстрілів всі залишалися живими. Багато смутку в його очах, коли він згадує тих, хто поліг за Батьківщину. Особливо за побратима Андрія, якого перед самим виходом на ротацію застрелив снайпер, і на місці розстрілу розцвіла квітка, якої хлопці ніколи не бачили. Багато він мене не розповідав, але від мене, як від дружини завжди потрібна була підтримка, іноді почуття гумору, та віра в наше майбутнє- в країні без пострілів, смертей. Повернувшись до дому він ще довго не міг адаптуватися до навколишнього середовища, але час гоїть рани.
І ось 24 лютого 2022 року «Спеціальна операція», повномасштабний наступ. Моя родина ніби повернулася в минуле, Олександр перебуваючи на роботі у Львові подзвонив і сказав: « Я їду до дому, і відразу іду у територіальний центр комплектування ». І 8 березня він уже їхав на навчання. Я проводжаючи його мужньо трималася, але сльози текли самі собою. Щодня я не знала, що мені чекати знаючи, що він перебуває на сході, де ідуть обстріли з авіації, артилерії, фосфором. Мені дуже хотілося йому допомогти, коли сказав, що хлопцям не вистачає медички. В цей момент мені допомогли наші місцеві волонтери, колеги, керівник, яким я безмежно вдячна.
Час плив не днями а місяцями перебуваючи в невідомості, що може статися до вечора, або ранку. І одного такого ранку Олександр зателефонував, та сказав, що після обстрілу отримав травму ноги, його везуть до Дніпра. Мій світ перевернувся, я ніби стала німа, але зібрала всю свою силу, і зрозуміла, що потрібно їхати до нього, бо я знала, що моя підтримка, це його сила. Після операції я поїхала в Коломию в військовий госпіталь, де перший день після 4-ох місяців розлуки ми обійнялися. Це був день надзвичайних емоцій щастя та болю, коли в лікарні я побачила хлопців після поранення- кожного зі своєю історією. Мене розривало від ненависті до русні, бачивши, які наші воїни молоді, розумні, вродливі, та вже скалічені нелюдами, але сильні духом. Далі реабілітація, що дало мені змогу більше часу бачитися з чоловіком.
Ще багато кожного з нас чекає по переду. Але віра в перемогу, в наш народ, в свою країну дає сили та наснаги боротися. Життя триває!
#ТЕРИТОРІЯ_НЕСКОРЕНИХ
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
