Історія дружини Вадима #ТЕРИТОРІЯ_НЕСКОРЕНИХ
Рятуючи інше Життя….
Війна триває вже 9 років, останній рік вона поширилась на всю територію нашої країни.
Для мого чоловіка війна триває з 2015 року. Вже майже більше 11 років Вадим несе службу в Тульчинському відділі поліції. На службу до зони АТО старший сержант поліції Вадим поїхав 13 січня 2015 року. Зведений загін УМВС України у Вінницькій обл.,до якого був зарахований разом з тульчинцями : майором Ю.Б. та майором О.Н., базувався в Краматорську. Несподіванок хлопці чекали постійно і звідусіль, адже розпізнати ворога в людях, серед яких ти постійно знаходишся, дуже важко. Тож день за днем проходив і режимі напруги, до якої звикли, охороняючи важливі об’єкти забезпечуючи громадський порядок та виконуючи бойові завдання командування АТО.
Трагедія сталася 10 лютого 2015 року. Ранок був відносно спокійним, а близько опівдня почався сильний обстріл. Ворог цілився в штаб АТО, який знаходився недалеко від місця дислокації загону. Та під ворожий вогонь потрапив і мій чоловік Вадим разом з правоохоронцями.
На превеликий жаль, не обійшлося без втрат. Один з найкращих офіцерів загону Вінничанин Д.Ж. загинув на місці, на очах в тульчинських хлопців. Ще двох було поранено, адже в місце розташування правоохоронців потрапило три ворожих ракети. Нашому земляку Ю.Б. ворожа куля прошила брючину камуфляжу. Чимало поранено було і серед місцевого населення. На очах в мого чоловіка Вадима поранена жінка почала падати на землю і він кинувся рятувати її, аби допомогти перебратися в безпечне місце, до медиків. Рятуючи людське життя, Вадим сам отримав поранення. А зрозумів це не відразу, лише тоді, коли побачив повністю скривавлену руку. Місцеві лікарі надали йому необхідну медичну допомогу і витягли осколок,який пройшов буквально в міліметрі від серця.
Вадим небагатослівний, навіть через досить таки тривалий час пережите дається в знаки морально.
На запитання, чи було страшно там, на сході? Вадим відповідає, що страшно всім. Справа в тому, як ти до цього ставишся. Звичайно, ти боїшся за рідних, та переживаєш за колег, з якими 24 години на добу плече до плеча. Але насправді в критичній ситуації немає часу на те,аби відчуття страху заволоділо тобою. Мій чоловік нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Він – серед 33-х бійців підрозділу МВС, хто отримав цю нагороду 25 січня 2016 року у Міністерстві внутрішніх справ України.
Кожне життя цінне-кожна історія цінна.
Та він впевнений, щоб не трапилось він рушить обороняти мир та спокій нашої держави.
Здавалося вже пройшло від 2015 року часу 8 років,мав би бути мир на нашій землі. Вже рік як в нас розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, 24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на до та після. Мій чоловік і надалі залишався працювати в поліції. Прийшов час і знову на службу в зону бойових дій.
13 лютого 2023 року Вадим поїхав разом з своїми колегами на схід. Дні проходять напружено. Ворог завдає масові ракетні обстріли. Багато покинутих, зруйнованих шкіл, будинків. Але по при все забезпечують громадський порядок та виконують бойові завдання. Часом буває, що він навіть не телефонує. Розмови зазвичай короткі, та швидкі. Фактично поговорити й не виходить. Та й про що говорити? Про війну? Про наші побутові проблеми? Глобальні речі неважливі, домашні справи незначні. Щоранку я чекаю на чотири слова: « Привіт. Усе добре. Люблю.» . Невідомо, наскільки в нього все добре ну і по-чесному, як може бути добре на війні. Він за тисячу кілометрів від мене, їх то глушить ворог, то не має світла, то немає зв’язку.
Ми з сином чекаємо на повернення любого тата, коханого чоловіка.
Слава Україні!!! Слава Героям!!! Перемога за нами!!!
#ТЕРИТОРІЯ_НЕСКОРЕНИХ
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
